Українські землі в чужих державах

Чому українські землі опинилися у складі Литви

Литовські князі поширили владу на руські землі, витіснивши звідти владу Орди. Уривок джерела, який цитують на НМТ, описує це так: цей народ «спустошені землі заселяв своїми людьми й на знесилених русів владу свою поширив», поволі перейняв усю землю руську від татар у своє володіння і прогнав баскаків, що збирали данину для заволзького хана.

Літописне свідчення про Ольгерда фіксує той самий механізм: «І відтоді з Поділля вигнано владу татарську. Цей Ольгерд і інші руські землі під свою владу взяв, і Київ з-під Федора-князя, ставленика хана, взяв і посадовив у ньому Володимира, сина свого». Тобто литовська влада приходила не на порожнє місце, а замість ординської.

Головна причина, чому руська знать це прийняла: великі князі литовські широко послуговувалися правилом «Старовини не рушимо, новини не вводимо». На практиці це означало збереження спадковості старовинних порядків Русі.

Що збереглося на руських землях у складі Литви

Підручник дає готовий перелік, і саме він найчастіше стає основою для завдань на характеристику становища. Руські землі у складі Великого князівства Литовського зберігали:

• військову організацію і князівські війська;
• недоторканність спадкових володінь землевласників;
• більшість правових норм і традицій Русі-України;
• князівські роди, які забезпечували символічну спадковість з Руссю-Україною;
• вплив і високий статус православної церкви;
• статус «руської мови» як мови судочинства й діловодства держави.

До складу Великого князівства Литовського на XVI ст. входили Київщина, Волинь і Брацлавщина. Попри скасування автономії, вони зберігали регіональні права, окремий волинський сейм, уряд волинського маршалка та усвідомлення своєї окремішності. Маршалок – це одна з найвищих державних посад у Великому князівстві Литовському і в Речі Посполитій: маршалки обиралися шляхтою зі свого середовища й очолювали сейми та повітові сеймики.

Коментар викладачки. Отак от: памʼ‌ять про незалежні князівства та походження князівських родин від Рюриковичів і Гедиміновичів тримала відчуття окремішності навіть тоді, коли автономії формально вже не було. Київ із його соборами й величними руїнами працював нагадуванням про славне минуле. Зафіксуйте цю думку, вона дуже часто потрібна в завданнях на характеристику становища.

Як згасала самостійність удільних князівств

Самостійність руських князівств зникала поетапно, і ця послідовність – улюблений матеріал для завдань. Після смерті Вітовта в 1430 р. прибічники ідеї самостійності Литви обрали на «велике княжіння Руське» Свидригайла Ольгердовича, а литовці на противагу йому обрали князем Сигізмунда, брата Вітовта. У 1435 р. у вирішальній битві під Вількомиром переміг Сигізмунд, який невдовзі відновив владу над усіма землями Великого князівства Литовського. Не змирившись із поразкою, руські князі невдовзі вбили Сигізмунда.

Далі йде період часткових поступок: польський король Казимир IV «Віленським привілеєм» 1447 р. розширив права православної шляхти. У Волинському князівстві з титулом великого князя правив Свидригайло, у Київському князівстві правила династія Олельковичів, нащадки Володимира Ольгердовича. Вони боролися з монголами, а також домоглися створення Київської православної митрополії у 1458 р.

Фінал відомий: уже в 1452 р. було ліквідоване Волинське князівство, а в 1471 р. Київське князівство. На території Київського князівства за зразком Королівства Польського було утворено воєводство, тобто адміністративно-територіальну одиницю. Волинь стала воєводством через сто років. Спроби руських князів чинити опір ліквідації залишків автономного устрою були невдалими, і поступово руські бояри та князі припинили боротьбу за самостійність руських князівств.

Які держави претендували на українські землі в XVI ст.

У першій половині XVI ст. на теренах сучасної України були володіння одразу кількох держав: Великого князівства Литовського, Королівства Польського, Кримського ханства, Османської імперії, Московського князівства, Молдовського князівства та Священної Римської імперії. Саме цю картину вимагають розпізнавати на картосхемі.

На початку XVI ст. переважна більшість земель Русі перебувала у складі двох держав: Великого князівства Литовського та Королівства Польського. У середині століття вони уклали Люблінську унію, угоду про обʼєднання, і на території Східної Європи утворилася нова держава – Річ Посполита. У той час, коли держави Західної Європи ставали абсолютними монархіями, а в Московському царстві стверджувалося деспотичне самодержавство, Річ Посполита стала «шляхетською демократією», державою, у якій чисельна та впливова шляхта мала широкі права, ухвалювала закони й обирала короля.

Польська, литовська та руська (українська) шляхта становили «політичний народ», який брав участь в управлінні державою, мав свої права та привілеї. Вже у 20-ті роки XVII ст. «народ руський», як себе називали українці, заявив про себе як про повноправного третього члена Речі Посполитої, офіційно федерації двох народів, польського та литовського.

Як розрізняти стани суспільства за поняттями

Найшвидший спосіб не помилитися в завданнях на увідповіднення – привʼязати до кожного стану його власний набір слів. Українське суспільство XV-XVII ст. описують такими групами понять:

• Шляхта: «фільварок», «сейм», «вето».
• Духовенство: «унія», «полемічна література», «ставропігія».
• Міщани: «братства», «магдебурзьке право», «магістрат».
• Селяни: «панщина», «закріпачення», «покозачення».
• Козацтво: «реєстр», «полковник», «клейноди», а також займанщина, зимівник і старшина.

Магдебурзьке право – це європейська система міського самоврядування, дія якої поширювалася на міста Речі Посполитої, а міста були центрами економічного розвитку. У XVI – першій половині XVII ст. Великі географічні відкриття спричинили «революцію цін» в Європі та підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію, і шляхта Речі Посполитої відповіла на це розширенням фільваркового господарства.

Селянство теж не було однорідним. За правовим становищем селяни поділялися на «похожих», особисто вільних, і «непохожих», тих, які не мали права вільного відходу від свого власника. Найзаможніші вільні селяни, слуги, за службу отримували землю і звільнялися від повинностей. До вільних належали також данники, які сплачували данину, та тяглові селяни, які за користування землею виконували відробіткову повинність своєю худобою на користь держави чи землевласника. Серед збіднілих селян виділялися сусіди й підсусідки, коморники, городники та халупники. У другій половині XV ст., у звʼязку з посиленням влади шляхти, зросла кількість повинностей селян, закріпилася їхня адміністративна і судова залежність від землевласника, обмежувалося право вільного переселення.

Саме суспільні процеси XV ст. обумовили зародження нової соціальної спільноти, козаків. Уперше в писемних джерелах українські козаки згадуються у «Польській хроніці» Бєльських під 1489 роком.