Голосні й приголосні звуки: НМТ з української мови

В українській мові 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Голосний звук творить сам голос, повітря виходить вільно, і саме голосний утворює склад. Приголосний твориться з участю шуму, повітря долає перепону, і склад приголосний сам по собі не утворює. Це найперше, що треба знати з фонетики, бо на НМТ з української мови завдання на співвідношення звуків і букв, на кількість звуків у слові та на характеристику приголосних трапляються щороку.

Що таке голосні звуки і скільки їх в українській мові. Голосних звуків в українській мові рівно шість: [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Букв на їх позначення десять: а, о, у, е, и, і, я, ю, є, ї. Чотири «зайві» букви (я, ю, є, ї) не мають власних голосних звуків, вони позначають уже наявні [а], [у], [е], [і] плюс або звук [й] перед ними, або мʼякість попереднього приголосного.

Голосний твориться так: повітря виходить із легенів вільно, перепони немає, чути тільки голос. Саме тому голосний може сам утворити склад: у слові «о-ко» два склади, бо два голосні. Правило просте: скільки в слові голосних звуків, стільки й складів. Це працює завжди, без винятків.

Наголошені й ненаголошені голосні. Під наголосом голосний чується чітко, у ненаголошеній позиції він може змінюватися: ненаголошений [е] наближається до [и], а ненаголошений [и] до [е]. Тому кажемо [ве^исна], [ти^ехенько]. На письмі ці зміни не відображаємо, і саме тут виникає ціла група орфограм на ненаголошені голосні в коренях слів, яку теж перевіряють на НМТ.

Друзі, тут запамʼятайте одну річ. Питання «скільки голосних букв» і «скільки голосних звуків» це два різні питання. Букв десять, звуків шість. У завданнях НМТ формулювання читайте до кінця, бо різниця між буквою і звуком і є головною пасткою всієї фонетики.

Що таке приголосні звуки і як їх класифікують. Приголосних в українській мові 32. Приголосний твориться тоді, коли повітряний струмінь долає перепону в ротовій порожнині: губи, зуби, язик, піднебіння. Через цю перепону виникає шум, і саме шум є основою приголосного. Класифікують приголосні за трьома ознаками, які потрібні на НМТ.

Перша ознака, участь голосу і шуму. Якщо голос переважає над шумом, звук сонорний: [в], [м], [н], [н’], [л], [л’], [р], [р’], [й]. Сонорні пари не мають, вони не оглушуються і не одзвінчуються. Якщо голос і шум приблизно однакові, звук дзвінкий. Якщо голосу немає взагалі, тільки шум, звук глухий.

Друга ознака, твердість і мʼякість. Мʼякість позначаємо апострофом угорі: [с’], [л’], [н’]. Мʼякими можуть бути лише передньоязикові [д’], [т’], [з’], [с’], [ц’], [дз’], [л’], [н’], [р’] і завжди мʼякий [й]. Це закритий список, його треба знати напамʼять. Усі інші приголосні мʼякої пари не мають.

Третя ознака, місце творення. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж], свистячі [з], [с], [ц], [дз], задньоязикові [ґ], [к], [х], глотковий [г]. Ці групи потрібні не заради самої класифікації, а тому що на них тримаються правила апострофа, мʼякого знака й уподібнення.

Дивіться, як це працює на практиці. Апостроф ставимо після губних та [р] перед я, ю, є, ї: «мʼята», «підʼїзд», «бурʼян». Мʼякий знак ніколи не ставимо після губних і шиплячих. Тобто щоб не помилитися в орфографії, треба спершу знати, до якої групи належить приголосний. Ось звідси і починається вся фонетика.

Чим відрізняється буква від звука. Звук ми вимовляємо і чуємо, букву пишемо і бачимо. В українській мові 33 букви і 38 звуків, тобто повної відповідності немає. Саме на цій невідповідності будується половина фонетичних завдань НМТ. Основні випадки розбіжності треба знати як таблицю множення:

• буква ь позначає нуль звуків, лише мʼякість попереднього приголосного;
• буква щ позначає два звуки [шч];
• буква ї завжди позначає два звуки [йі];
• букви я, ю, є позначають то два звуки, то один, залежно від позиції;
• буквосполучення дж і дз позначають один звук, якщо не розділені морфемним швом;
• апостроф звука не позначає, він лише показує роздільну вимову.

Памʼятаєте? Питання формулюють по-різному: «у якому слові кількість букв і звуків однакова», «у якому рядку в усіх словах звуків більше, ніж букв». Це те саме правило, просто з іншого боку. Тому вчимо не відповідь, а механізм. Цей механізм можна відпрацювати крок за кроком на курсі української мови для НМТ.

Як визначити дзвінкі й глухі приголосні. Найшвидший спосіб перевірити, дзвінкий звук чи глухий: затуліть вуха долонями і вимовте звук окремо. Якщо у вухах гуде, звук дзвінкий. Якщо чути тільки шипіння чи свист, глухий. Це працює на [з] і [с], на [ж] і [ш], на [б] і [п].

Дзвінкі приголосні в українській мові в кінці слова і в середині перед глухими не оглушуються. Це принципова відмінність від російської мови, і саме її перевіряють на НМТ. Ми кажемо [дуб], а не [дуп], [сад], а не [сат], [книжка], а не [книшка]. Єдиний реальний виняток стосується префікса з-: перед глухим він переходить у с-, і то лише перед [к], [п], [т], [ф], [х] (мнемоніка «Кафе Птах»): «сказати», «спитати», «стерти», «сфотографувати», «схопити». Перед усіма іншими глухими залишається з-: «зшити», «зчистити».

Зворотний процес, асиміляція за дзвінкістю: глухий перед дзвінким уподібнюється до дзвінкого. Пишемо «боротьба», а вимовляємо [бород’ба]. Пишемо «вокзал», вимовляємо [воґзал]. Пишемо «просьба», вимовляємо [прозʼба]. Це і є уподібнення приголосних, яке прямо названо в програмі НМТ. Перевіряти себе так: вимовляю слово повільно, по звуках, і не даю кінцевому приголосному «згаснути».

Які приголосні бувають мʼякими, а які ні. Мʼякими в українській мові можуть бути лише десять приголосних: [д’], [т’], [з’], [с’], [ц’], [дз’], [л’], [н’], [р’] і завжди мʼякий [й]. Усі інші мʼякої пари не мають. Цей список закритий, вигадувати до нього нові звуки не можна. Мʼякість показуємо на письмі трьома способами: буквою ь («сіль», «день»), буквами я, ю, є після приголосного («люди», «синє», «дядько») і буквою і («ліс», «ніс»).

Напівпомʼякшені приголосні. Окремо стоїть поняття напівпомʼякшеного приголосного. Це коли твердий за природою звук трохи помʼякшується перед [і]: [б’ілий], [в’ітер], [к’іно]. Напівпомʼякшеними є губні приголосні б, п, в, м, ф.

Ще одна пастка: [р] мʼякий буває тільки перед голосним («рядок» [р’адок]), а в кінці слова і перед приголосним [р] завжди твердий: «лікар» [л’ікар], «Харків» [харк’ів]. Саме тому після р у кінці слова мʼякий знак не пишемо, і саме тому перед я, ю, є ставимо апостроф: «бурʼян», «пірʼя».